Автор Тема: Поезія - це завжди неповторність  (Прочитано 2767 раз)

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.

Offline sunsunАвтор темы

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1393
  • Поблагодарили: 120 раз
  • Репутація: +255/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: валентина
Поезія - це завжди неповторність
« : 31 Січень 2014, 16:17:13 »
Ця темка створена для поціновувачів поезії.Пропоную тут обговорювати наші улюблені віршовані рядки, ділитись враженнями,роздумами , емоціями на які нас наштовхують ті чи інші вірші. Також пропоную ділитись тими віршами українських і закордонних поетів які найглибше запили вам в душу. Щодо мене особисто, то обожнюю Ліну Костенко, тому і тема називається словами її вірша. А ще вчора шукала якісь гарні вірші про жінку, і найшла ось такий.

Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я люба, я кохана, я твоя,
Я та, яка на світі найрідніша.

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні,
Я писана у золотій іконі…

У муках я життя тобі даю,
Зціпивши зуби, на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і немає краю

Такій ось простоті. З ребра чи ні,
Я Єва, я спокусниця Адама.
Я та, якій присвячують пісні,
Я та, якій гукають просто «Мамо…»

Я просто жінка. Грішна і свята,
Слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
Якій потрібно щастя, а не слава.

Софія Кримовська

А ще дужу люблю Василя Симоненка, його лірика дуже потаємна,душевна, ніжна, тільки жаль що вірші такі короткі.

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто — отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.
 
 

Offline TaniaMAXNO

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1036
  • Поблагодарили: 4 раз
  • Репутація: +169/-0
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Данилко 3 роки
  • Ваше справжнє ім’я: Тетяна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #1 : 01 Лютий 2014, 09:34:33 »
Дуже гарна тема, дякую Валентика! angel1

Я не байдужа до поезії, але не і  захоплююся. Ще зі школи памятаю, як з дівчатами зачитувалися Ахматовою. Вона така лірична, а внас тоді якраз такий період був!  d9 Подобається творчість Франка, і звичайно, Ліни Костенко. Коли читаю цих поетів, аж мурашки по спині біжать - ось така сила поезії!

Приведу три приклади, згаданих поетів, мої улюблені:
А.Ахматова

Сжала руки под тёмной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?" -
От того, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Всё, что было. Уйдёшь, я умру".
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру".

Л. Костенко
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

І. Франко
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!


Дівчата, думаю в кожної з нас є вірш, який зачіпає струни в душі, викладайте їх тут, будемо насолоджуватись разом!
Декор для дитячих свят Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
*   *   *
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
 

Offline sunsunАвтор темы

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1393
  • Поблагодарили: 120 раз
  • Репутація: +255/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: валентина
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #2 : 03 Лютий 2014, 19:25:52 »
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

 Ліна Костенко
[/color]
 


Offline Natyska

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 2086
  • Поблагодарили: 14 раз
  • Репутація: +846/-0
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Максимчик, 6,5 років
  • Ваше справжнє ім’я: Наталя
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #3 : 03 Лютий 2014, 19:32:53 »
Дякую за чудову темку!!!  :flv

Люблю поезію і маю збережено дуже багато чудових віршів. Буду по-трошки ділитись улюбленими.

Дуже люблю Асадова!!! Ось недавно натрапила на такий його вірш і так він мені щось зараз актуальний...
Трошки великий, але вартий уваги!!!

Ах, как мы нередко странны бываем!
Ну просто не ведаем, что творим:
Ясность подчас ни за что считаем,
А путаность чуть ли не свято чтим.

Вот живет человек, как игрок без правил,
Взгляды меняя, как пиджаки.
То этой дорогой стопы направил,
То эту дорогу уже оставил,
И все получается. Все с руки.

С усмешкой поигрывая словами,
Глядит многозначаще вам в глаза.
Сегодня он с вами, а завтра с нами.
Сегодня он - "против", а завтра - "за"...

И странно: знакомые не клеймят
Такие шатания и болтания.
Напротив, находятся оправдания.
- Сложность характера, - говорят.

Вот и выходит, что все идет:
Оденется пестро - оригинален,
Ругает политику - смелый парень!
Похвалит политику - патриот!

Противоречив? Ну и что ж такого -
Молодо-зелено! Ерунда!
А брякнет скандальное где-то слово -
Мы рядом же! Выправим. Не беда!

И вот все с ним носятся, все стараются,
А он еще радостнее шумит.
Ему эта "сложность" ужасно нравится.
Вот так и живет он: грешит и кается,
Кается снова и вновь грешит!

И ладно б так только в живых общениях,
Но сколько бывает и в наши дни
В науке, пьесах, стихотворениях
Пустой и надуманной трескотни.

Когда преподносят вам вместо симфонии
Какой-то грохочущий камнепад,
Вы удивляетесь: - Где же симфония?
Это же дикая какофония!
- Нет, сложная музыка, - говорят.

А если вы книгу стихов возьмете,
Где слов сумбурный водоворот,
Где рифмы вопят на надрывной ноте,
То вы лишь затылок рукой потрете:
- О чем он? Шут их не разберет!..

Стихи словно ребус. Стихи-загадки.
Все пестро, а мыслей-то никаких!
Не надо терзать себя. Все в порядке.
Это "новаторство", "сложный стих".

А тот, кто себя знатоком считает,
Чтоб вдруг не сказали, что он глупец,
Хоть ничего-то не понимает,
Но с важным лицом головой кивает
И шепчет: - Вот здорово! Молодец!

"Сложное творчество", "смелый гений",
"Сложный характер"! И так во всем!
Не часто ли мы по душевной лени
И сами на эти крючки клюем!

Ведь если типичнейшего нуля
За что-то яркое принимают,
Не слишком ли это напоминает
Сказку про голого короля?!

И почему простота в общенье
И в смелых суждениях прямота -
Самое сложное из мышлений,
Самое светлое из общений
Порою не ценятся ни черта?!

И сколько же жалкая ординарность
Будет прятаться с юных лет
За фразами "сложность", "оригинальность"
И ненавидеть принципиальность,
Как злые сычи ненавидят свет?!

Нельзя, чтоб в петушьем наряде серость
Шумела, задириста и пуста.
Не в этом, товарищи, наша зрелость,
Пусть царствуют ум, красота и смелость,
А значит - ясность и простота!
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
 
Сказали спасибо: даніела

Offline Penelope

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 3720
  • Поблагодарили: 30 раз
  • Репутація: +568/-1
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Синочок 03.12.2010
  • Ваше справжнє ім’я: Анна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #4 : 17 Лютий 2014, 18:17:43 »
По троху і я "приобщаюсь" до прекрасного d100
 

Артюр Рембо
"Зимняя мечта"
  (К ней)


В вагонах голубых и розовых и алых
Уехать от зимы!
Там в каждом уголке для поцелуев шалых
Приют отыщем мы.

Закроешь ты глаза, забыв, как ветер колкий
Гримасничает за окном,
Как черти черные и бешеные волки
Стенают в сумраке ночном.

И, словно паучок, щеки твоей коснется
Мой быстрый поцелуй, и скромно отвернется
Притворная щека.

«Поймай!» - прошепчешь ты, мы обо всем забудем:
На шее, на груди всю ночь искать мы будем
Бродяжку-паучка.

В вагоне, 7 октября 1870"
 

Offline Янінка

  • Свідома Мамка
  • *****
  • Повідомлень: 401
  • Поблагодарили: 19 раз
  • Репутація: +34/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: Яніна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #5 : 18 Лютий 2014, 09:28:05 »
і я шалено люблю Франка "Чого являєшся мені у сні?". А ще дуже люблю вірш Едгара По "Анабель Лі"  angel1, я ще як в школі вивчила його (правда англійською), так і до тепер, можу навіть спросоння його розказати на пам"ять

Annabel Lee

It was many and many a year ago,
In a kingdom by the sea,
That a maiden there lived whom you may know
By the name of ANNABEL LEE;
And this maiden she lived with no other thought
Than to love and loved by me.

I was a child and she was a child,
In this kingdom by the sea;
But we loved with a love that was more than love-
I and my Annabel Lee;
With a love that the winged seraphs of heaven
Coveted her and me.

And this was the reason that, long ago,
In this kingdom by the sea,
A wind blew out of a cloud, chilling
My beautiful Annabel Lee;
So that her highborn kinsman came
And bore her away from me,
To shut her up in a sepulchre
In this kingdom by the sea.

The angels, not half so happy in heaven,
Went envying her and me-
Yes!- that was the reason (as all men know,
In this kingdom by the sea)
That the wind came out of the cloud by night,
Chilling and killing my Annabel Lee.

But our love it was stronger by far than the love
Of those who were older than we-
Of many far wiser than we-
And neither the angels in heaven above,
Nor the demons down under the sea,
Can ever dissever my soul from the soul
Of the beautiful Annabel Lee.

For the moon never beams without bringing me dreams
Of the beautiful Annabel Lee;
And the stars never rise but I feel the bright eyes
Of the beautiful Annabel Lee;
And so, all the night-tide, I lie down by the side
Of my darling- my darling- my life and my bride,
In the sepulchre there by the sea,
In her tomb by the sounding sea.
Edgar Allan Poe
 
Аннабель Лі
Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель Лі.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох,
Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі
Не давались журбі
В королівстві морської землі;
Ми кохались не так,
Як кохається всяк, -
Я та любонька Аннабель Лі.
Покохалися ми:
Серафими сами
З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно
І зчинилось давно
В королівстві морської землі:
З хмари вітер дмухнув,
Він зимою війнув,
Повійнув він на Аннабель Лі.
От зійшовся услід
Із плачем сумний рід
І від мене її узяли,
Щоб навік положить -
Там, де нині лежить, -
В королівстві морської землі.

Частки наших святих
Не зазнали утіх
Серафими, що в раї жили.
От і сталося так
(Як се відає всяк
В королівстві морської землі):
З хмари вітер завив,
Він дмухнув, він згубив
Уночі мою Аннабель Лі.

Ми любились тепліш,
Ми любились миліш,
Аніж ті, що життя прожили,
Ті, що мудрості більш здобули;
Серафими сами,
Навіть демони тьми
Мою душу не в силах були
До заман прикувать,
Від душі одірвать
Чарівниченьки Аннабель Лі.

Місяченько сплива -
Промінь сни навіва
Про голубоньку Аннабель Лі,
Зорі зверху горять -
А на мене зорять
Очі світлої Аннабель Лі;
Тінь заблима нічна -
Скрізь зі мною вона,
Незабутня, заручена, пташка ясна,
Обік неї лежу я у млі,
В домовині морської землі.

(Переклад П. Грабовського)
 

Offline tsarivna

  • Слінгоконсультант форуму!
  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 4242
  • Поблагодарили: 5 раз
  • Репутація: +583/-1
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Катруся 03.11.2011
  • Ваше справжнє ім’я: Іванка
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #6 : 18 Лютий 2014, 10:33:51 »
Цитувати
і я шалено люблю Франка "Чого являєшся мені у сні?"
Франко, мабуть, туди щось підсипАв d27, бо я його теж страшенно люблю. Ще в школі було завдання вивчиит будь-який його вірш напам"ять, то я чомусь тоді вибрала саме цей вірш. І теж пам"ятаю до сих пір.
А взагалі, я не є пошановувачкою поезії d112, часом можу Костенко почитати, а часом Шевченка.
Хоча коли були любовні переживання, то так часто Костенко читала, що кілька віршів вивчила напам"ять
Слінги, слінгоодяг, слінгодевайси... Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
 

Offline Penelope

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 3720
  • Поблагодарили: 30 раз
  • Репутація: +568/-1
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Синочок 03.12.2010
  • Ваше справжнє ім’я: Анна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #7 : 18 Лютий 2014, 10:41:33 »
Цитувати
А взагалі, я не є пошановувачкою поезії

 І,  d100я, мало того, в шкільні роки терпіти не могла тих "сопливих" віршів d100, мені здавалось, що всі хто їх пише страшне вразливі, депресивні, дотошні натури d111, як бува в школі, якийсь хлопець в пориві страсті вірша дарував, цитував і.т.д, зразу на ньому великий хрест ставила d27
 А, ще мене постійно заставляли на всіх шкільних всятах виступати ny4- з віршами,
 мабуть, тому, що пам,ять і дикція були нормальні d51 а ще, я як щось забувала, могла додумати слово-друге d100, ну, не губилась ніколи, одним словом d30,
  але от, що саме цікаве, я не пам,ятаю жодного вірша :8, точніше, я їх вчила, нормально так, вночі могла підірватись-розказати, але після виступу одразу забувала, в той же день,
  може ще й ці примусилівки так вплинули  d143, так, що зараз стараюсь надолужувати втрачене, приобщаюсь по чуть-чуть, от зрозуміла, що Єсенін подобається :chitaju
 

Offline Lilysin*ka

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1818
  • Поблагодарили: 5 раз
  • Репутація: +309/-0
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Андрійчик та Матвійчик
  • Ваше справжнє ім’я: Ліля
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #8 : 18 Лютий 2014, 10:46:24 »
Дівчатка, підскажіть дитячий не важкий віршик Тараса Шевченка або Лесі Українки..Бо я щось не можу знайти..Всі за важкі для трьох річної дитини..
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]
 

Offline Penelope

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 3720
  • Поблагодарили: 30 раз
  • Репутація: +568/-1
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Синочок 03.12.2010
  • Ваше справжнє ім’я: Анна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #9 : 18 Лютий 2014, 10:47:37 »
Оц, ні, ні, я збрехала, один вірш мап,ятаю все таки d41 d41 d41 d41
Колись на уроці зар.літ. нам дали можливість вивчити будь який вірш про війну, без обмежень, і цей я вибрала сама!!!! з фентезі правда, там маги вели страшні війни з чудіками всякими(я колись таке любила) d27 Вчителька була в легкомі шоці d107, коли, я скакала в по класі, в довгій чорні фудболці, і широченник кльошах і волала d77, як могла з усім запалом цей вірш, ох і часи були d3



Он придет, мой противник неведомый,
Взвоет яростный рог в тишине,
И швырнет, упоенный победами,
Он перчатку кровавую мне.

Тьма вздохнет пламенеющей бездною,
Сердце дрогнет в щемящей тоске,
Но приму я перчатку железную
И надену свой черный доспех.

На каком-то откосе мы встретимся
В желтом сумраке звездных ночей,
Разгорится под траурным месяцем
Ображенное пламя мечей.

Разобьются щиты с тяжким грохотом,
Разлетятся осколки копья,
И безрадостным каменным хохотом
Обозначится гибель моя.

(с) Роальд Мандельштам
 

Offline Penelope

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 3720
  • Поблагодарили: 30 раз
  • Репутація: +568/-1
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Синочок 03.12.2010
  • Ваше справжнє ім’я: Анна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #10 : 23 Лютий 2014, 12:17:39 »

Заходишь в солёное море по грудь,
и чувствуешь, сколько царапин на теле...
А если бы душу в него окунуть?
То будет щипать...
Ну а как вы хотели?

Душа,к сожаленью,без ран не бывает
Не счесть в ней царапин,явных и тайных
Не чувствует боль...лишь тогда замечает
Когда с солью танец закружит случайный

Откуда же столько ран у души?
А походя мы их небрежно наносим
И не успеваем увидеть,спешим
За солью торопимся,горсточку бросить

Солью бросаемся в разные стороны
Мы защищаемся так...нападением
Не понимаем,что раз в небе вороны..
Общее небо...догонят со временем..

Хоть море солёное....общее тоже
Душе и не нужно в него окунаться
Достаточно слёз,что когда-нибудь всё же
Прольются...в них соль,она будет щипаться...

Авенир Донатович Крашенинников
 

Offline justmary

  • Хай ваші серця не втомлюються любити дітей!
  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 2193
  • Поблагодарили: 22 раз
  • Репутація: +276/-0
  • Мама найпрекрасніших діток в світі!;)
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: Маряна
Re: Поезія це завжди неповторність
« Reply #11 : 23 Лютий 2014, 12:44:22 »
Цитувати
А ще дуже люблю вірш Едгара По "Анабель Лі"  , я ще як в школі вивчила його (правда англійською), так і до тепер, можу навіть спросоння його розказати на пам"ять
о, і я памятаю як вчила його в школі mish зара правда не розкажу, роки дикрету взагалі притуплюють мої знання з іноземної d30 цей вірш мені щось тоді не дуже пішов та й взагалі вірші Едгара По якісь дуже похмурі,як на мене d112 Люблю лірику Л. Костенко, а якщо так в загальному то поезією не дуже захоплююсь d100
 

Offline Янінка

  • Свідома Мамка
  • *****
  • Повідомлень: 401
  • Поблагодарили: 19 раз
  • Репутація: +34/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: Яніна
Re: Поезія - це завжди неповторність
« Reply #12 : 24 Лютий 2014, 08:44:57 »
Цитувати
взагалі вірші Едгара По якісь дуже похмурі
та в нього вся творчість така, чого варте тільки оповідання про замурованого кота  mish як згадаю, то одразу здригаюсь, але тут така історія кохання  angel1, що,як на мене, пропустити таке важко
 

Offline nadinka_m

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1419
  • Поблагодарили: 109 раз
  • Репутація: +371/-0
    • Награды
Re: Поезія - це завжди неповторність
« Reply #13 : 02 Березень 2014, 01:10:26 »
 :hi
Не могла згадати автора цього вірша, і щойно натрапила на нього в соц мережі.
Я в захваті від нього d9
Дуже реалістичний :bo
Відправила чоловіку, щоб взяв на замітку d27

А ты меня люби любую!
Люби меня всегда, всегда.
Веселую, в проблемах, злую.
Ругай, не громко, иногда.

Пусть для тебя я буду лучшей!
Красивой, сказочной, живой.
Ищи всегда удобный случай,
Чтоб разговаривать со мной.

Жалей меня, ну хоть немного!
Мне так плеча недостает,
Не злись, когда я буду строгой.
Мне быть по строже так идет.

Пиши, звони, интересуйся!
Куда пошла, когда вернусь.
Но глубоко в меня не суйся.
Я ведь загадкой остаюсь.

Всегда скажи, что я шикарна,
Когда прическа не идет.
Держи меня, когда так странно,
Мой мозг в истерике живет.

Пойми меня, хоть это сложно!
Но сильно ум не напрягай,
Ты просто молча, осторожно,
Все пережить мне помогай.

У нас, у женщин так бывает,
Нам надо иногда хандрить.
Поплакать. Нас не заставляют,
Нам просто хочется поныть.

И даже если в глупой ссоре
Скажу тебе — оставь меня!
Не уходи. Побудь со мною.
Мне будет трудно без тебя.

Я знаю, с нами очень сложно,
Порою жалко мне мужчин.
Жить проще стало бы возможно,
Когда б мы сами знали, что хотим.

Амина Новак
 

Offline sunsunАвтор темы

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1393
  • Поблагодарили: 120 раз
  • Репутація: +255/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: валентина
Re: Поезія - це завжди неповторність
« Reply #14 : 03 Березень 2014, 09:52:19 »
Ну нарешті я добралась до інтернету. Виставлю вірш улюбленого мною Василя Симоненка, тим більше актуальний ,як на мене.

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
 

Offline sunsunАвтор темы

  • Досвідчена Мамка
  • *******
  • Повідомлень: 1393
  • Поблагодарили: 120 раз
  • Репутація: +255/-0
    • Награды
  • Ваше справжнє ім’я: валентина
Re: Поезія - це завжди неповторність
« Reply #15 : 04 Березень 2014, 18:48:24 »
Зараз мене насварять за занадто довге повідомлення... ну нехай , З нагоди 200 річчя Шевченка пропоную перечетита улюблену мною поему Т.Г.Шевченка  "Катерина", це єдиний вірш Кобзаря який я і до тепер памятаю на память, а ні ...памятаю ще "Кавказ".  Щодо "Катерина"  скільки раз читаю стільки і плачу.
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями ,
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине -
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне співаючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть - ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі - чужі люде,
Знущаються вами.

Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії -
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина -
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина -
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася - і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має -
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина...
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише...
Вичуняла та в запічку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують:
"В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запічку
Московського сина.
Чорнобривого придбала...
Мабуть, сама вчила..."
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати - чужі люде,
Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає - нема, нема...
Чи то ж і не буде?
Пішла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце - Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очиці поводить:
"Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!"
Та й не доказала.
Зеленіють по садочку
Черешні та вишні;
Як і перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не співає,
Як перше співала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не співає чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю -
Кують речі недобрії.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умів би спинити...
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги сміються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може - вже в Московщині
Другую кохає!
Ні, чорнявий не убитий,
Він живий, здоровий...
А де ж найде такі очі,
Такі чорні брови?
На край світа, в Московщині,
По тім боці моря,
Нема нігде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко -
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на світ божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослоні,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє доні:
"Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила...
Здалась тоді б ти гадині,
Тепер - москалеві...
Доню моя, доню моя,
Цвіте мій рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько... Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москві свекрухи.
Не слухала моїх річей,
То її послухай.
Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас..."
Ледве-ледве
Поблагословила:
"Бог з тобою!" - та, як мертва,
На діл повалилась...

Обізвався старий батько:
"Чого ждеш, небого?"
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
"Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!"
"Нехай тебе бог прощає
Та добрії люде;
Молись богу та йди собі -
Мені легше буде".

Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: "Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б ні заховали,
Щоб грішної на сім світі
Люди не займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мій!.. лихо моє!
Де мені сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама під водою,
А ти гріх мій спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!.."

Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села - серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, .стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози,
За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла... тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати...

Отаке-то на сім світі
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того ріжуть,
Той сам себе губить...
А за віщо? Святий знає.
Світ, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В світі одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж ті люде, де ж ті добрі,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі -
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, -
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати - сором.
Возьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози -
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

III

Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого - щастя, кого - сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зустрінуться жовті піски
І чужії люде;
Зустрінеться зима люта...
А той чи зустріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула 6 чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить...

Побачимо, почуємо...
А поки - спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Попоміряв і я колись -
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повірять!
"Бреше, - скажуть, - сякий-такий!
(Звичайно, не в очі),
А так тілько псує мову
Та людей морочить".
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
І свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий візьме!
Лучче ж поміркую,
Де то моя Катерина
З Івасем мандрує.

За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зустрілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: "Люде добрі,
Де шлях в Московщину?"
"В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?"
"В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!"
Бере шага , аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала...
Бач, на що здалися карі оченята:
Щоб під чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тоді не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на світі,
То й вони карають...
Люде гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить
(Світить, та не гріє) -
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
А за віщо, боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марніло
З чорними бровами -
До схід сонця в темнім лісі
Умийся сльозами.
Умиєшся - не побачать,
То й не засміються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
"Нехай, - кажуть, - гине ледача дитина,
Коли не зуміла себе шанувать".
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк - зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках - лихо тяжке! -
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться - щось мріє...
Либонь, ідуть москалики...
Лихо!.. серце мліє -
Полетіла, зустрілася,
Пита: "Чи немає
Мого Йвана чорнявого?"
А ті: "Мьі не знаєм".
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
"Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!"
Подивилась Катерина:
"І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше - більш ходила..
А може, й зустріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину".

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червоніє, як квіточка
Вранці під росою.
Усміхнулась Катерина,
Тяжко усміхнулась:
Коло серця - як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить - ліс чорніє,
А під лісом, край дороги,
Либонь, курінь мріє.
"Ходім, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворі
Будем ночувати.
Під хатою заночуєм,
Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися...
З псами їсти й пити...
Бідна моя головонько!
Що мені робити?"

Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в світі сирота;
Його б'ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитині дожить.
На кого собаки на улиці лають?
Хто голий, голодний під тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...
Одна його доля - чорні бровенята,
Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка - воду брать...
Мов покотьоло- червоніє,
Крізь хмару - сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє -
Нема нічого: скрізь біліє...
Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! таке лихо,
Що не видно й світа.
"Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лісом!
Піти в хату... Що там таке?
От їх достобіса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! дивись лишень,
Які побілілі!"
"Що, москалі?.. Де москалі?"
"Що ти? схаменися!"
"Де москалі, лебедики?"
"Та он, подивися".
Полетіла Катерина
І не одяглася.
"Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе".
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один, верхами.
"Лихо моє! доле моя!"
До їх... коли гляне -
Попереду старший їде.
"Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?"
Та до його... за стремена...
А він подивився,
Та шпорами коня в боки.
"Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?"
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
"Постривай же, мій голубе!
Дивись - я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!"
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
"Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!"
"Возьмите прочь! Что ж вьі стали?
"Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану...
З другою кохайся...
З цілим світом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене...
Я винесу тобі сина".
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
"Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики!голубчики!
Возьміть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьміть його... бо покину,
Як батько покинув, -
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям! -
На шлях положила. -
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала".
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне... А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр... біжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
"Прийми, боже, мою душу,
А ти - моє тіло!"
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом -
І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу -
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе...
Панське личко, чорні брови..
Нащо? Щоб пізнали!
Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати,
Торбинками обвішаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
І с у с а співає.
Хто йде, їде - не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві -
І босе, і голе.
"Дала, - кажуть, - бровенята,
Та не дала долі!"
Іде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сем'єю.
Опинився против старців -
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув... одвернувся..
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята...
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
"Івась", - "Какой милый!"
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила...
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.
 

Offline Kroshka

  • Своя Мамка
  • ******
  • Повідомлень: 527
  • Поблагодарили: 35 раз
  • Репутація: +44/-0
    • Награды
  • Ім’я ваших дітей і вік: Юра
  • Ваше справжнє ім’я: Мар'яна
Re: Поезія - це завжди неповторність
« Reply #16 : 26 Травень 2014, 18:14:48 »
Дуже люблю цю баладу Костенко

Балада про дим

Пам'яті австрійської письменниці Інґеборґ Бахман

У центрі міста, в людному будинку,
такий-то поверх, скількись там годин,
знайшли якусь обвуглену блондинку,
і то тому, що вже дошкулив дим.

О третій ночі - або і в чотири -
вона згоріла, а ніхто не йде.
То дим подумав і з її квартири
пішов по сходах кликати людей.

Він проникав у двері, у шпаринки,
він заглядав у вікна , де чиї.
Він їм казав: хвилина , півхвилинки!-
ще, може б, якось винесли її!

Він був кошмарний, як з Агати Крісті,
блакитним шлейфомв спальні заповзав.
Він їх будив, він лоскотав їм ніздрі
- Проснітся, люди! - так він їм казав.

А люди спали. Людям снились жахи.
Хтось щось палив.Їм снилася війна.
А дим казав: - вона вже грала в шахи
сама з собою. Виграла слона.

Адим казав: - Та це ж не при потопі!
Де ж подівались людські голоси?
В такій перенаселеній Європі,
в такі цивілізовані часи!

Вона ж металась в тій модерній хаті,
там плавив скло вогонь по стелажах!
Вона ж згоріла у тому багатті
із власних віршів, це ж хіба не жах?!

Мікро - Содом, зашторена Гоморра,
просніться, люди, чуєте, біда!
Гули вже сходи маршем Чорномора,
стелився дим, як сива борода.

Вже дим, як пес, - він лащився, звивався.
Уже пластмаса танула, як лід.
І врешті-решт хтось перший здивувався,
на сходи вийшов глянути в проліт.

Чи Пруст, Марсель, був більше одинокий
в слоновій башті, схожій на ладдю?!
... І от вам, люди, жменька мого попелу.
Спасибі за компанію. Адью.

А ще колись знайшла зошит своєї мами де вона в шкільномі віці записувала те що їй подобалось і ось таке проізвідєніє
Три коханки

Є три любки, три коханки є:

Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,

Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.

З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:

Душу всю віддай їй, чоловіче. (Мусліхіддін Сааді)
Для того щоб побачити посилання: Register or Login]